Преса про гурт "Буття"





Відроджуємо забуте (Інтерв'ю).
Валентин Гончарук, газета "Свобода Істини"

Київський ансамбль традиційної музики «Буття» відтворює автентичну (природну) манеру виконання не тільки співу, а й інструментального фольклору: рідкісне явище на схід від Збруча. Феномен уможливила попередня праця українських фольклористів-дослідників. Зокрема, й із «Буття». Цікавлюся у керівника Олега Бута, інструментальну народну музику яких регіонів грає ансамбль. Розповідає:

– На Полтавщині традиція уже не побутує. Але ми розшукували музик, які могли зіграти те, що колись грали в ансамблі, записували їх на магнітофон. Особливо допоміг Петро Плескач із Диканського району. Він знав і міг відтворити партії майже всіх інструментів полтавського ансамблю – першої скрипки, басу, скрипки-«повторки» - так зветься у полтавській традиції «втора» – скрипка, яка подвійними нотами творить ритмічний акомпанемент. Не маючи записів традиційного ансамблю східної України, займаємося реконструкцією, бо нема інших джерел.

Ще граємо дещо із східно-подільської традиції. А третина творів - із Тернопільщини. Чимало з Гуцульщини. Гуцульська традиція – чи не єдина, яка подекуди живе, певною мірою передається. Зокрема, Космач Косівського району обслуговують три автентичні весільні гурти. Там для кращого переймання традиції Асоціація молодих дослідників фольклору організовувала роботу школи імені музики-скрипаля Могура. А ще граємо музику Бойківщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині, Закарпаття. Експедиції в Закарпаття споряджувалися мистецькою агенцією «Артвелес».

– Хто і як навчає учасників вашого ансамблю?

– Я. Приходять, переважно, музиканти. Але не розуміють, чим традиційна манера гри різниться від академічної. Навчаю способам гри, можу показати мелодії у повільному темпі, фрагментарно. Маю свою методику викладання скрипкової мелодії і «втори», гри на басі – у різних стилях.

– Граєте не тільки на скрипці?

– Спеціалізуюся на першій скрипці. Але знаю, як мусять звучати «втора», басоля, бубон, можу продемонструвати. Знаю загальні прийоми гри для кожного стилю, у якому граємо. Але тонкощі кожен опановує самостійно.

Велика спеціалізація потрібна для гри на бубні. Бо бубніст диктує ритм і задає його танцюристам. У народній традиції існує безліч прийомів гри н а ударних інструментах, опанувати їх усі може тільки людина, яка спеціалізується на них. Даю основу, а людина безперервно вдосконалюється, користуючись відео- та аудіозаписами, які ми робили.

– Навчаєте народними методами, без нот?

– Нотне академічне письмо зародилося в німецьких монастирях і потім прижилося в академічній музиці Європи. Воно не пристосоване для української народної музики. Записувати нею її - це спотворювати, залишати без дуже багатьох, властивих тільки їй, особливостей. А без них вона – псевдофольклор.

– Музику скрипки маєте на увазі?

– Будь-яких інструментів. Цимбалів. Навіть басу, «втори», хоч акомпонуючий інструмент записати легше. Але, незважаючи на те, що європейська традиція нотного письма недосконала для фольклору, нічого кращого не придумано. Тому нею користуємося. Скажімо, в наукових працях.

– Музиканти „Буття” нотують партії?

– Якщо – то для себе. Використовуючи власні додаткові значки, позначки.

– Які інструменти у вашому ансамблі?

– Крім першої скрипки – друга (дублює мелодію в терцію, октаву); «втора», цимбали. Ударні інструменти на вибір: великий бубон-барабан із тарілкою, по якій видзвонюють сталевим, із кільцями на кінці, дротиком; бухало (малий бубон-барабан з тарілочками); бубон-решітко. До останніх – стукачки-довбешки з груші, вишні, акації… Ще на вибір: бас або басоля. З`явився сопілкар. Цимбалістка і бубніст співають. Я теж. Нерідко - граючи.

На басі й басолі (схожі на віолончель, але переважно більші) грають смиком. Бойківська басоля простіша: триструнна. Там грають, переважно, на відкритих струнах. При цьому (бурдонному) способі гри дві квінти ведуть ритм: виходить ударно-фонуючий інструмент. Взагалі, бойківська традиція бурдонна, стародавня. Там ще й цимбали утворюють бурдон - оригінальний ритмічний фон.

У інших місцевостях струни басолі притискаються. На басі Тернопільщини й Полтавщини грають смиком, переважно, по одній струні, видобуваючи функційні басові ноти. Хоча функції в академічному розумінні простежити не можна.Тобто це теж стародавня манера, там скоріше модальне мислення, ніж гомофонно-гармонічне.

– Розшифруйте.

– Модальне – це коли в музиці використовується невеликий комплекс звуків. Скажімо: до, ре, мі, фа, соль, ля. Включаючи проміжки між ними. Це є модус. Модальну систему випрацювали в середньовічній Європі. Вона дуже характерна для стародавньої музики, яку відроджують у Польщі, Німеччині, Італії тощо. А новіше, яке побутує до сьогодні - гомофонно-гармонічне мислення – оперує акордикою. Для народної української музики, особливо із західних регіонів, воно нехарактерне.

– А якщо говорити про Наддніпрянщину?

– Там більше впливів сучасної музики.

Олег розповів, що у 20 – 30-х роках минулого століття почалося витіснення з радянських областей України традиційного народного інструментарію. Передусім за допомогою гармошок, балалайок, мандолін, баянів тощо. Які дуже великими партіями завозилися. І впроваджувалися через клубну та освітню системи.

Найпершими зникли цимбали. Втім, дослідниками знайдено місцеві цимбали, виготовлені останнім майстром Кагарлицького району Київської області в 70-і роки. Згадки про цимбали постійно стрічаються на Харківщині, Полтавщині, Сумщині, де вони побутували до кінця ХІХ, початку ХХ століть.

– У чому ще особливості автентичної інструментальної української музики?

– У дуже великій різноманітності звуковидобування – передусім на струнно-смичкових інструментах. На скрипці я нарахував близько 50 різних способів видобування звуку . Тобто штрихів. Такої великої палітри штрихів у академічній музиці нема. У українському фольклорі штрихове багатство і мелізматика – розмаїття прикрас - вражають. Прикраси бувають дуже різні. Якщо грати без них, музика дуже багато втрачає. Я б назвав їх навіть не прикрасами, а мікромелодією. Вона утворюється, скажімо, на інтервалах, не доступних академічній музиці – менших за півтону . У академічній музиці півтон – найменша величина. 12 півтонів від октави до октави – ті звуки, які застосовуються академічними композиторами для написання творів.

Сучасна музика може містити й інші звуки, але це уже - авангард, андеграунд, який розуміється вузьким колом поціновувачів. Традиційна ж музика завжди, з давніх давен застосовувала звуки, які різняться один від одного на чвертьтону, одну восьму тону. Це є мікромелізматика, мікромелодія, яку обов’язково потрібно грати людині, дотичній до цієї культури. Бо якщо, не аналізуючи все це багатство, не вслухаючись, відтворити його поверхово і спрощено - виходить псевдофольклор, відомий із радянської сцени.

Ще в українському інструментальному фольклорі існує поліритмія у партії ударних. Як правило, паралельно існує два ритми, які накладаються один на одного і які невтаємниченому (навіть ударнику) дуже важко відтворити, навіть зрозуміти, як ці ритми співіснують у руках і розумі однієї людини. Це тільки партія ударних. А до неї ж додаються «втора» і бас: кожен із цих інструментів грає свій ритм. І це все утворює те, що в рок- і джаз-гуртах назвали б ритм-секцією. Це група інструментів, які творять дуже прикметну і характерну для української народної інструменталістки поліритмію. І її теж не можна спрощувати.


На початок
Чим гарніша пісня, тим багатший врожай.
Ольга Бурда, Бі-Бі-Сі, Київ

З давніх-давен українців вважають хліборобською нацією, для якої вирощування хліба не було простим механічним процесом. В давні часи хліборобська праця супроводжувалася магічними обрядами, які люди вважали запорукою доброго врожаю. Нині більшість тих обрядів вважаються втраченими. Ті ж, що залишилися, намагаються записати і відтворити поодинокі гурти традиційного співу.

Керівник гурту традиційної музики "Буття" Олег Бут називає себе дитям асфальту. Проте міське походження не завадило йому після закінчення композиторського факультету Київської консерваторії з головою поринути у збирання, дослідждення та відтворення сільської пісенної культури українців.

Нині неможливо визначити, що було спершу хліб чи пісня, каже Олег, але про одну закономірність можна говорити напевно.

"Весь хліборобський цикл, починаючи від засівання і закінчуючи збором урожаю, традиційно супроводжувався піснями. Весною, коли сіяли хліб, це були веснянки, потім це були жнивні, обжинкові, петрівки відповідно до хліборобського циклу. При зборі врожаю співали жнивні пісні. Були пісні, які співалися сольно жінками під час роботи. Це такі трудові пісні. Жінка жне сама і співає. На Рівненщині говорять "як голосить".

Низку хліборобських пісень гурт "Буття" привіз із Житомирської області. Вони є суто жіночим жанром, який називається жнивоголосінням.

Чоловіки, каже Олег Бут, свою хліборобську працю теж супроводжували співом: "Чоловіки не жали, чловіки косили. І в них були свої косарські пісні. Але, на жаль, вони не дійшли до сьогоднішнього дня у своєму традиційному звучанні. Можливо, це якимось чином пов‘язано з відмінностіми жіночої і чоловічої психіки – жінки якось більше консервують традицію. Це вже доведено науково, що ті пісні (особливо жнивні), які співаються жінками, навіть зараз на Поліссі, на Рівненщині, на Житомирщині, вони збереглися ще з язичницьких часів".

Інструментальна традиція – чоловіча, вокальна – жіноча?

Крім жнивоголосіння, були ще й обжинкові пісні, які мали елементи гумору і співалися після жнив. Із жнивами пов‘язана й українська інструментальна традиція. Музик зазвичай запрошував господар після того, як його хліб на полі зібрали толокою, тобто, громадою.

"Інструментальна традиція відрізняється від вокальної уже тим, що по-перше, це чоловіча традиція, по-друге, вона дуже швидко і інтенсивно змінюється в часі порівняно з консервативною вокальною традицією. Я хотів би сказати про інструментальний склад. Це скрипка (переважно на Поліссі), скрипка-втора, яка їм акомпонувала, і це ударний інструмент, який з‘явився дещо пізніше, це бубон або барабанчик з тарілкою".

Секрет врожаю - в гарній пісні.

Під сільську музику у виконанні гурту "Буття" з задоволенням танцюють і в столиці, і не лише старші люди, а й студенти на танцях у Могилянці.

Хліборобська ж праця в сучасній Україні стала одним із різновидів агропромислового виробництва, тобто, на зміну магічним обрядам прийшло чисте ремесло.

Проте є й такі господарства, які не забувають про народні традиції. У селі Підліснівці Сумської області, наприклад, голова господарства Сергій Головач секрет гарних врожаїв бачить і в повазі до звичаїв предків та пошануванні пісні, що лунає в жнива.

"Я з дитинства пам‘ятаю, що хліб, принаймні першу хлібину ніколи не різали. Її завжди ламали. А крихти, які залишалися від хліба на столі, не викидали – їх змітали на долоню і з‘їдали ті крихти".


На початок
Життя "Буття" (Інтерв'ю).
Леся Лисенко, "Молодь України" 18.04.2006

Услухайся – в словах і ритмах цих неначе поклик душ, в Україні сущих. Якщо ти наділений ще й даром уяви, – тобі відкриються: круті яри історії; часом ані на що не схоже минуле життя людей, їх піт і кров, пролиті у двобоях, їх сльози й радість; задуманість мужів і матерів благання, відвага мандрівних, дівчат кохання, хто в любові вірний; і туга нації, що досі прагне волі... скрізь – поклик, поклик, поклик... (Володимир Данилейко. Україна. Київ. 2004 рік.)

Це сказано музикантом про музику, яку виконує ансамбль „Буття”. Створений він 2000 року. Музиканти записують у фольклорних експедиціях ліричні та покличні пісні, колядки, щедрівки, весільні награвання, супровід до танців. Основа „Буття” – сім’я Бутів – батько Василь, донька Оксана та син Олег. Усі троє співають, окрім того, пан Василь грає на барабані, Олег – на скрипці, Оксана – на цимбалах та бубні. Крім співочої сім’ї, до ансамблю зараз входять Михайло Качалов (скрипка-втора, гітара, спів), Ірина Абашина (друга скрипка, спів), Ярослава Чистякова (спів).

Здається, про автентичну музику українців родина Бутів знає все.

— З чого все почалося?

Оксана: Ще на другому курсі інституту почали записувати ансамбль «Володар», 1999 рік. Це молоді дівчата, які співали відкритими, незвичними для мене голосами. Потім якийсь період ми їздили з Олегом в експедиції, збирали фольклор, зокрема у селі Красне Коропського району, звідки почали разом співати.

Олег: Тоді ж був створений ансамбль «Буття». Найперший склад: я, батько і Валера Гладунець, якого я вчив співати. Майже у такому складі виступили на фестивалі «Світовид». Окремі номери співали удвох з Оксаною. Лише якісь ексклюзивні — робили на чотирьох. Перші результати цієї роботи були зафіксовані у нашому першому дискові із ліричними піснями. Потім до нас приєдналися Северин Данилейко і Дмитро Сидоров. Другий диск записали в такому складі разом з Оксаною. І паралельно грали в ансамблі «Надобридень». З часом шляхи наші розійшлися, ми вирішили робити власний інструментальний проект. Поштовхом до цього можна вважати цифрові експедиції, зокрема в Карпати, які організовувала творча агенція “Арт-екзистенція”. Мені видавали кошти, цифрову апаратуру, і, здійснюючи експедиційні записи для «Арт-екзистенції», я поступово накопичив інструментальний репертуар. Логічним завершенням цього накопичення була поява нинішнього складу ансамблю «Буття».

— Ви боялися виходити новим складом, адже невідомо, сприймуть-не сприймуть?

Олег: Для когось ця проблема існувала, для когось ні. Батько, наприклад, готовий грати завжди. Так само і я.

Батько: Справа в тому, що для нас випробувальним полігоном і концертним залом одночасно стали вулиці Києва, передовсім Андріївський узвіз, Хрещатик, навпроти Драматичного театру ім. Лесі Українки, на Арсенальній. Ми просто несли це мистецтво в народ. Не можна сказати, що ця музика не цікавить сучасну людину, сучасного українця, передусім нашу молодь студентського віку, і молодших. Часто виникали ситуації, коли йшли батьки з дитиною, а дитина нахиляла голову в наш бік і тупотіла ногами, аби батьки не тягнули її за собою, хотіла нас слухати. Дуже приємно буває, коли йдуть молоді зовсім дівчатка і танцюють під нашу музику. Якось навіть проїжджали хлопці і танцювали на велосипедах.

Олег: Наші виступи я не вважаю зароблянням грошей, це просвітницька діяльність. Кожну суботу і неділю ми приходимо на Андріївський узвіз, іноді нас уже чекають, навіть є фани. Це вже п’ять років. Справді, було багато різних історій. Біля Політехнічного в переході до трамваїв підходять троє хлопців, видно, що пива випили, «Мурку» давай, кажуть. Спробували делікатно пояснити, що ми граємо дещо зовсім протилежне, і почали співати. У нас така схема виробилася роками, 1-1-1: один твір граємо, один — музика з приспівками, один вокальний. Стоять хлопці 10 хв., 15, уже двоє смикають того, що «Мурку» хотів, а він тримає великий палець догори, «во, хлопці». А то ще у Хрещатицькій трубі підійшов до нас панк з великим помаранчевим їжаком на голові. З довгою і товстою сопілкою. Спочатку стояв, мабуть, півгодини, потім сів, проходять його знайомі, вітаються, видно, що він тут своя людина. Так просидів, мабуть, години три.

— Як створювалися ваші альбоми?

Оксана: Перший диск — це переважно ліричні пісні (чоловіче тріо) і називається він «Ой розкопаю я гору та посію я рожу…» (2001). Це одна з перших пісень, яка звучить на диску, тобто рядки з неї.

Батько: Другий диск називається «Поклонімося» (2002). Це збірка наших найархаїчніших колядок і щедрівок. Вона тричастинна. Спочатку Оксана написала вступ, ніби йдуть колядники. Дзвонять, стукають, їм відчиняють. Вони колядують на господаря, на господиню, на дітей, на хлопця, на дівчину. Потім їх садовлять за стіл, де вони можуть заспівати кілька ліричних пісень. А коли прощаються, співають декілька колядок і останньою — «Поклонімося цьому сударю». Це варіант «Многих літ», тобто колядка, що закінчується «многими літами». В цьому альбомі зібрані найстародавніші наші колядки й щедрівки дохристиянського періоду. Християнських колядок тут немає, бо це дуже різні жанри. Інша фактура. Вони і по мелодиці інші, і це вже XVIII-XIX сторіччя, таке триголосся чи чотириголосся, поділене на сопрано-альт-тенор-бас. Тобто це вже академічна музика, що створена академічними композиторами. Переважно всі християнські колядки мають автора.

Давні колядки співаються відкритим тембром у гетерофонному стилі, коли всі співаки відтворюють одну мелодія з незначними імпровізованими розгалуженнями. Є також колядки бурдонового типу: гурт тягне один тон, на який накладається мелодія верхнього голосу, що її співає тільки одна людина. Незважаючи на свою зовнішню простоту, ці жанри дуже цікаві. Мають надзвичайний енергетичний потенціал.

— Розкажіть детальніше про ваші експедиції.

Оксана: Фольклорна експедиція буває піша, коли ви заходите у 4-5 сіл (це 3-4 дні), і питаєте, записуєте якісь пісні. І є байдаркова експедиція. По річці на байдарках спускається не менше 8-12 людей, розходяться по селах по двоє, по троє. Збирають бабів, щоб співали, й записують. Внаслідок такої байдаркової експедиції відбувається дослідження не лише певної традиції, але й регіону. Поки ви пливете по певному регіону, відбувається стале накопичення сюжетів, певних колядок, мелотипів.

— Можна прослідкувати, як розвивається сюжетика і мелодика регіонально?

Оксана: Як тільки ви на межі, там є і ті колядки, що в цьому регіоні, і ті, які в наступному. Ця межа може бути одне село, а може взагалі різко змінюватись. Внаслідок таких цілісних досліджень в одному селі можна знайти дуже стару бабу, скажімо, 1910 року, яка вже не може співати, але, як магнітофон, пам’ятає всі слова і наговорює їх на запис. А в іншому селі знаходимо співачок, які можуть знати 1,2,3 куплети або короткий сюжет. Такою може бути реставрація.

Стосовно музики, з одного боку, цікава ситуація, а з іншого — дуже плачевна. Музикантів залишилось дуже мало, і вони переважно грають на гармошці, мандоліні, тобто тих інструментах, які з’явилися в радянський період, в повоєнний час. Тут реставрація може бути глибинніша, наприклад, як із села Веселівка, де ми зустріли Петра Яковича Плескача, унікального діда, який грав у родинному ансамблі і зіграв нам партії всіх ансамблевих інструментів крім ударного. Склад: скрипка, скрипка-повторка (як він говорив) — це скрипка, яка грала акомпанемент, бас (народний інструмент, схожий на віолончель, але менший за розмірами, на якому грали функційний бас) і бубон. В західних регіонах його називають решіткою, це звичайний барабанчик з брязкальцями, одномембранний. На ньому грали обов’язково колотушкою, яку робили з груші, яблуні або дуба, твердих порід дерев. Реставрація полягала в тому, що записували послідовно всі партії від одного діда, а потім зводили у ціле. Власне, в нашому останньому диску є три твори, записані від цього діда: бурим, згур і полька-горка. А для того, щоб здійснити запис першої скрипки з повторкою, довелося везти діда Плескача за сорок кілометрів в інше село, до іншого діда. Уявіть собі фанатизм цієї людини, якій на той час було 77 років, інвалід 3 групи, і погодилася їхати кудись на попутках з чужими людьми. Наскільки потрібно усвідомлювати важливість діла, що ми робимо, щоб піти на такі жертви!

— Маєте ще три диски, яка їх специфіка?

Олег: Наступний проект у нас був із «Надобриднем». У нього давня історія. Це збірник кращих творів, частину яких було записано давно для фондів державного радіо. Ті записи ми тоді з широкої плівки одцифрували, і вони лежали рік, два, три. 2002 року відбувся перший (2002), а потім другий (2004) фестиваль «Київська Русь», організований мистецькою агенцією «Арт-екзистенція». Чим цікавий був цей фестиваль, що одночасно із виступами робився і запис. Після фестивалю було видано диск з найкращими виступами. А поза концертом ще робилися записи автентичних колективів, які були привезені з сіл. Після перншого фестивалю (2002) вирішили окремо записати «Надобридень». Як для «Надобридня» це був дуже дивний склад. На барабанах грав наш батько, Оксана грала на цимбалах, я грав на скрипці, другій скрипці і на басі (в залежності від твору). Це був дуже експериментальний склад. І я тепер розумію, що то була переходова модель між «Надобриднем» і «Буттям». Але потім той запис теж на рік чи півтора забули. Не було коштів, щоб його зводить. Ми почали самі писати. Записали два своїх диски, і аж потім цей. Він містить 32 інструментальних треки, 70 хвилин звучання. Це ексклюзив, який ансамбль «Надобридень» не має до сьогодні. Я вважаю його передусім здобутком ансамблю «Буття». Власне, ми його витворили. Це був дуже кривавий і експериментальний проект.

Батько: А ось робота над наступним диском була дуже піднесеною за духом. Це був спільний проект «Буття» із сім’єю Данилейків. Це велика сім'я, там шестеро дітей, і всі співають. Вони накопичили власний репертуар, який протягом років збирав Володимир Григорович (батько). Робив записи по селах, багато знав цих пісень від бабусі Марусі, як вони говорили, від свого батька Григорія Данилейка. Хотіли зробити проект із співом Данилейків і підключенням «Буття». Писався цей диск у нас вдома, порівняно швидко, за три чи чотири місяці. В кінцевому варіанті він називається «Мелодії душ». Це покличні пісні, поклик душі. Переважно це чоловічий спів братів Данилейків з подібними голосами, подібними тембрами. Часто доводилося писати пісні так, щоб не заважати цьому сімейному звучанню. Деякі пісні записані ширшим складом разом з нами. Деякі — соло Володимира Григоровича. Переважно це патріотичні народні пісні, але спеціально підбиралися такі, які маловідомі сучасному слухачеві. І так вийшло, що ці пісні і цей диск були записані за півроку до революції.

Оксана: Щодо останнього диску «Життя Буття», спочатку це був інструментальний проект. Хотілося зробити на противагу диску «Надобридень» інструментальний варіант «Буття». Але ми стикнулися з тими труднощами, що інструментальна музика пишеться дуже повільно. Дуже маленькі твори, хвилина. Для того, щоб записати цю хвилину, витрачається інколи цілий тиждень. Пісні, наприклад, можна монтувати. Інструментальна музика переважно не монтується. Її треба писати від початку до кінця. Ще й енергетично дуже важко писати швидку музику. Як виявилося, на концерті ми граємо десь на 20 % швидше, ніж у записі. Дуже важко зібратися. Треба подати, а куди подати, нікого немає, замкнутий простір. З піснями простіше. Пісня — це медитація, можна сказати. Інструментальна музика не існувала сама по собі в народному побуті. Під неї танцювали, співали. Це було шоу. Або музика для слухання, орієнтована на слухача. Це була завжди інсталяція в якусь подію, у весілля, у вечорниці... Тут же дещо штучна ситуація: коли ми записуємо інструментальну музику, то це ніби щось самодостатнє, але насправді це не так.

— Ви приймали участь у багатьох фестивалях. Розкажіть про них.

Оксана: Це фестивалі «Світовид» (2000), «Київська Русь» (2002, 2004) та «Країна мрій» (2004, 2005, 2006), «Skamba skamba kanklai» (2005), «Wiliandi» (2005), «Шешори» (2005).

Крім того, ми приймали участь у Євробаченні, відкривали на Трухановому острові перший день і закривали останній. Там біля наметового містечка був майданчик, де виступали і народні гурти, і сучасні рокові і поп-колективи. Батько: А після цього ми поїхали до Вільнюса. Там був фестиваль «Скамба, скамба канклай». Він має вже 30 років історії. В Литві фольклорний рух розвинутий значно більше , ніж у нас. Там абсолютно нормальним є, коли молоді люди беруть пиво, сідають на траву і слухають народну музику. А потім танцюють. Там розвинута танцювальна традиція. У них прості танці, але дуже захопливі.

Перші дні ми виступали в Каунасі і Йонаві, а кінець перебування — у Вільнюсі. У старому приміщенні мерії і в новому. В костьолі. У парку. Нас сприймали гарно. Виявилось, що українські танці дуже подібні до литовських, їх швидко сприймали як свої.

З Литви Оксана привезла багато танців. Не лише литовських. Литовці не диференціюють їх, на відміну від українців, на наші й не наші, танцюють, наприклад, українські «Гречаники», «Ойру». Щоправда, гопак до них не добрався, мабуть, занадто темпераментний. Але в них є дві позитивні риси. Перша — що вони те все вважають своїм, зберігають і примножують. Друга — у них багато фестивалів, взагалі потужний фольклорний рух. У Вільнюсі (це 400 тис. населення, фактично Оболонь) у фестивалі брало участь 20 тільки місцевих колективів. Багато людей просто приходили в національному одязі, танцювали.

— У яких ще країнах ви виступали? Як вас там сприймали?

Олег: Ми передусім українці і мусимо тут робити свою справу. Проте я двічі був у Польщі, один раз у Швейцарії. Мушу сказати, що найкраще нас сприймають прибалти. Відчувається щось споріднене. Вони дуже люблять наші пісні. В Європі нас знають значно менше, дехто взагалі не знає, що таке Україна. Я завжди перевіряю людей грою на вулиці. Що я помітив, у Європі пісні не сприймаються, а інструментальна музика навпаки. В Польщі теж краще сприймають музику, але пісні їм цікаві також, адже у них такого немає. Там одноголосні народні пісні, а коли приїжджають українці і співають багатоголосся, вони дивуються. В різних країнах по-різному.

— Які ще є подібні гурти?

Батько: Патріарх автентичного напряму ансамбль «Древо» Єфремова, заснований 1979 року, розквіт припав на початок 90-х рр. Зараз вони зробили собі ім’я, їх часто запрошують і за кордон, тому вони не мають часу зібратися з нами разом. Майже кожна особистість з цього ансамблю створила власний ансамбль. Ганна Коропниченко створила «Отаву» і вийшла зі складу «Древа», Ірина Клименко — «Володар», яким зараз керує одна з її учениць, оскільки вона нині керує ансамблем «Гуртоправці» (від «керування гуртами»). Зараз там не лише керівники гуртів, наприклад, колишній учасник «Буття» Северин. Існує ще ансамбль «Божичі» (Ілько Фетисов). Це київські ансамблі. Є «Гуляй-город» з Кіровограду. У них пісні лише їхнього регіону. Керівники цього гурту від’єдналися і створили «Гуляй-поле». В Харкові першим був ансамбль «Моравський шлях», від них від’єднався «Радослав», який на другій «Червоній руті» здобув Гран-прі. По Україні подібних ансамблів вже трохи є, але ми спілкуємося переважно з київськими.


На початок
«Буття»: боремся против пассивных слушателей
Елизавета Киризий , газета "По-киевски"


Давайте честно: не у всех лежит душа к народной музыке, при слове «фольклор» некоторые и вовсе корчат кислые лица, вспоминая нудные уроки литературы в школе и сочинения на заданную тему. Но когда где-нибудь на Андреевском спуске раздаются звонкие голоса и пение скрипок, поневоле замедляешь шаг. А пообщавшись с руководителем ансамбля «Буття» Олегом Бутом, послушав его рассказы, и вовсе влюбляешься в этот удивительный мир старины и традиций.

– Олег, вы к себе в команду только родственников принимаете?

Олег:– Нет, почему же. Ядро – действительно наше семейство: мой отец, сестра, жена и я, отсюда и название коллектива. Состав несколько раз менялся, в последний раз в 2005 году – я познакомился со своей будущей женой Асей, научил ее играть на басоле (4-струнный смычковый инструмент, похожий на виолончель, грушевидной формы. - Авт.). Тогда же к нам пришли Ирина Абашина и Миша Качалов, скрипачи. А начиналось все с выходов на Андреевский спуск.

– А как вообще пришла идея собирать фольклор и исполнять старинные песни?

Олег:– Я закончил училище Глиера по классу фортепиано, а когда учился в консерватории, Евгений Ефремов, руководитель ансамбля «Древо», предложил мне поехать в одну из первых фольклорных «байдарочных» экспедиций. Они регулярно проводятся где-то с 1998 года. Собирается человек 12-15, поездка отличается от обычного турпохода тем, что все регламентировано: есть дни переходов и дни стоянок, когда мы останавливаемся и ходим по селам в округе 6-8 км, беседуя с местными старожилами и записывая их напевы. Длится путешествие 7-10 дней, иногда дольше. Я лично сплавлялся по рекам Рось, Тетерев, Уборть, Десна, Сейм, Псел, Ворскла, Северский Донец, Южный Буг. обошел около 300 сел.

– Ого, так вас, наверное, сложно удивить чем-то «новым» старым?

Олег:– Это точно. Вот если бы изобрели машину времени, и можно было переместиться на 100 пет Назад... Но когда я в 1997 гору впервые попал в такую поездку, это было захватывающе! Песни по вечерам у костра и во время байдарочных переходов, чудесная акустика... Я очень захотел петь, начал заниматься вокалом со свом однокашником Ильей Фетисовым. Позже мы с ним ездили и в другие путешевствия. Жаль, бабушек, с которыми мы тогда общались, уже нет в живых. Те записи по сей день считаю золотым фондом нашего ансамбля. Там же, в экспедиции, купил скрипку, научился играть на ней в 24 года.

К беседе присоединяется жена Олега – Анастасия Бут.

Ася:– А я была ролевичкой, пришла к украинскому фольклору через ирландский, один раз под него станцевала. Надолго снесло крышу! (смеётся) Танцевали мы французско-бретонские танцы, принятые в ролевой среде. Я организовала пару танцевальных вечеров, потом стало интересно, а что же в украинской среде есть? Так с этой мыслью год-полтора жила, потом был неудавшийся проект, но зато в результате я познакомилась с Бутами.

– Насколько в наши дни реально разыскать тех, кто помнит песни предков?

Олег:– С каждым годом все труднее. Старики умирают, молодые не перенимают традицию. Еще кое-что можно записать, в основном на Полесье, в Ровенской, Житомирской области, на Волыни, на севере Черниговской и Сумской областей, на Полтавщине, Кировоградщине. Пока хоть кто-то есть живой, нужно ловить момент, ведь все исчезает буквально на глазах, как ледяная статуя, которую вдруг переместили в более тёплый климат. Лучше всего традиции сохраняются в Западной Украине. Лично меня интересуют гуцульские скрипичные наигрыши, при случае учусь у музыкантов, которые играют на свадьбах, специально для этого летом отправляюсь в горы на несколько недель.

– Где вы обычно выступаете?

Олег:– Мы почти каждые выходные на киевских улицах играем. Постоянного места нет, нас можно встретить возле станций метро, в центре. Получается нечто среднее между репетицией и концертом, заодно происходит живое общение: мы смотрим, как воспринимают творчество люди. Помню, однажды в «трубе» на Крещатике какой-то панк заслушался минут на 40. Любопытна реакция маленьких детей. Взрослых фольклор не всегда привлекает, а малыши, даже крохи в колясках, всегда оборачиваются с любопытством. Наверное, на подсознательном генетическом уровне их к этому тянет. Наибольший интерес к этно-музыке наблюдается у людей до 25 лет и от 50. Молодежь интересуется инструментальными произведениями, «для танцев».

Ася:– Обычно этно-музыку без подготовки сложно долго слушать, и это вполне закономерно. Она сама по себе никогда не была музыкой для слушанья, сопровождала обряды, праздники или посиделки.

Олег:– Зато прекрасно воспринимаются обработки. Для популяризации народной музы¬ки много сделал Олег Скрипка, при том, что сам он в большинстве случав особо не вникает в глубинные течения украинского фольклора, а воспринимает внешние проявления и, в хорошем смысле, попсу.

Ася:– На его акциях приятно выступать. Вот Шешоры, к примеру, превратились в обычный рок-фестиваль, где этно сводится к торговле вышиванками. А на «Країні мрій» всегда собирают музыкантов со всей Украины, самых лучших. Много исполнителей из других стран. Всюду же традиция исполнения разная, интересно сравнивать культуры. И что очень важно – есть танцевальная сцена. Для нас главное – убрать границу между выступающими на сцене артистами и слушателями в удобных мягких креслах. Они пассивные – против этого мы и боремся, при каждом удомном случае вовлекая их в танцы.


На початок
Дух перемоги в повстанських піснях
Станіслав Гоцуляк, газета "Українська газета плюс"

Під час святкування 65-ї річниці УПА наш кореспондент взяв інтерв’ю у Олега Бута – відомого музиканта, лідера гурту «Буття». Тяглість національних традиції співу, гри на музичних інструментах та танцю, збереження зв’язку між поколіннями – це те, чому він присвятив своє життя. Вже багато років Олег подорожує Україною, зорганізовує фольклорні експедиції, збагачує нашу культуру унікальним матеріалом. Кожна з віднайдених ним мелодій – справжній музичний скарб. Нині у репертуарі гурту вже понад сотня танцювальних та ритуальних награвань, ліричних та календарних пісень, які є автентикою. Нинішня розмова – про українську пісню часів визвольних змагань.

– Пане Олеже, коли Ви пов’язали своє життя з музикою?

– Усе почалося у чотири роки, коли я попросив тата купити мені фортепіано, до речі, інструмент, грою на якому майстерно володів Герой України Роман Шухевич. Тато придбав фортепіано, і я зробив перші кроки у музикуванні. Потім була музична школа. Зрештою, консерваторія, за часів навчання в якій і знайшов я свою музичну стежку. Наприкінці 80-х років викладач пісенного фольклору Євген Васильович Єфремов запросив мене у мою першу байдаркову фольклорну експедицію. У ті часи вони традиційно відбувались щоліта і натхненником тієї ідеї був затятий байдарочник, викладач кафедри теорії музики Віктор Григорович Москаленко. Припливши на завчасно окреслену територію, ми ставали табором, жили в наметах з вогнищами і піснями. Потім розходились в різні боки у радіусі 60 кілометрів від табору. За кожним з нас було село, де ми влаштовували так звані фольклорні сеанси. Приходили в село, розпитували в людей, хто в селі співає. Збиралися в якійсь з сільських хат і там починали запис. Орієнтувалися на співців, старших за 70 років. Народні пісні, як от “Ой, на горі два дубки» чи «Несе Галя воду» ми не слухали, зупиняли, просили виконувати обрядових пісень, традиційних для цієї території.

– Отже, в експедиціях Ви стали знавцем української музики останніх століть, в тому числі і часів повстанської боротьби. Які ж пісні полюбляли повстанці?

– Я вперше дізнався про повстанців від матері, яка родом із села Жеребки Підволочиського району Тернопільської області. Тому, відповідаючи на це запитання, можу лишень зробити деякі припущення за спогадами очевидців, з якими я мав нагоду спілкуватися. Надзвичайна ситуація, у якій опинилися ці люди, спричинила сплеск піснетворчої активності. Так, створювалися зовсім нові пісні «Там на горі, на Маківці», «Лєнта за лєнтою», «При каноні стояв». Водночас, пристосовувалися до нових умов старі козацькі пісні. Тут варто згадати «Ой, у лузі червона калина», «Розпрощався стрілець із своєю ріднею». Разом з тим, повстанці співали також й улюблені пісні, що прямо не були пов’язані з діяльністю УПА. Це й «Зелений дубочок», і «Ой, горе тій чайці», і «Чорноморець».

– У вашій дискографії є альбом пісень патріотичного спрямування «Мелодії душ»…

– Що стосується «Мелодій душ», то загалом цей аудіоальбом гурту «Буття» не можна назвати збіркою повстанських пісень. Власне, повстанською у ньому є хіба що «За Україну, за її волю». Та й то дехто мені заперечить, що, мабуть, вона стрілецька. Козацькі, історичні, патріотичні, покличні пісні, але ... пісень УПА тут нема жодної. Над цим працюємо, вже репетируємо, а згодом і почнемо запис саме збірки пісень УПА.

Чи буде збережений і в цьому аудіоальбомі принцип усіх попередніх: тільки рідкісний, не відомий раніше музичний матеріал?

– Не зовсім. В ньому будуть і невідомі широкому загалу пісні, як «Ой, у лісі в темнім бору…», яку ми віднайшли на Закарпатті, і популярні пісні. Родзинкою буде повернення до першоджерел. Скажімо, «Ой, у лузі червона калина» виконуватиметься без пізніших видозмін, а в первинному варіанті, тобто так, як і написав її Чернецький.

– Все ж, і нині маєте в репертуарі повстанські пісні. Які з них просять виконати найчастіше?

– «Там під Львівським замком», «Лєнта за лєнтою», «Там у лісі, на полянці».

– Чи відомі Вам якісь історії, пов’язані з повстанською піснею?

– Позаяк я музикант, я свідомо не цікавився легендами й історіями. А тому, коли мені хотіли щось розповісти, я спрямовував кореспондовану мною людину до музикування: гри на музичних інструментах або співу. Такі дослідження мають проводити історики.

– Що для нас повстанська пісня зараз? Чому її слід популяризувати? – питаю наостанок Олега Бута.

– Традиції українського чоловічого співу закладались ще з часів Кам’яної Могили, з трипільських часів, Скіфської держави. Це той дух, який бере початок від найдавніших воїв, захисників Вітчизни, князів Київської Русі, козаків. Дуже показовий момент: якось, коли козаків запросили служити іноземному королю (військо без держави –трагедія не тільки повстанців). Коли той король почув, з якими піснями козаки йшли в бій, він зрозумів, чому ті бої такі успішні, бо то був нездоланий бойовий дух, дух переможців. Власне, в повстанській пісні викристалізувалась уся героїчна і трагічна історія нашого війська, тому в них така енергетика, вражаюча потужність і романтика.


На початок
Слів кілька про життя «Буття»
Вікторія Грондзка, Nowa Poczta Wirtualnej Polski S.A.

Зимовий час сприяє зустрічам у родинному колі, відвідинам друзів, знайомих, сусідів близьких і трохи дальших – цієї пори свят у календарі особливо рясно, вільного часу теж трохи більше, ніж зазвичай. Після Різдва, яке традиційно святкуємо вдома з найближчими нам людьми, приходить Маланка зі сміхом, жартами і чи не в кожній місцевості, де є українці, влаштовуються забави. У Варшаві з року в рік вони проходять у клубі CDQ і заслужено здобули популярність, адже сюди запрошуються найкращі гурти, які не дадуть на місці посидіти, бо ноги під їхню музику самі йдуть танцювати: цьогоріч заграють львівський «Бурдон» і київський «Буття». Перший з них не раз побував у Польщі, а от кияни досі встигли відвідати тільки Люблін, де були гостями фестивалю «Фолькові миколайки». Сподіваюся, що й тут стануть такими ж славними, як в Україні.

Історія гурту «Буття» тісно пов'язана з народною музикою: перед Різдвом збиралися у бабусі всі внуки родини Бутів, проводили репетиції, майстрували зірку і козу, а потім ходили колядувати. Проте, тоді навіть думки у них не було, що колись займатимуться фольклором професійно. Олег закінчив київське музучилище ім. Глієра як піаніст, вступив у київську консерваторію на композиторський факультет, писав сучасні твори. Все змінилося, коли на другому курсі поїхав у байдаркову фольклорну експедицію, яку організували викладачі Віктор Москаленко і Євген Єфремов – засновник гурту «Древо». Тоді, при вогнищі над річкою, зачарований автентичним народним співом, Олег Бут вирішив будь-що і собі навчитися так співати. Повернувшися з експедиції, відразу почав шукати вчителя, яким став його ж однокурсник Ілько Фетисов, і невдовзі вони вже разом співали в гурті «Володар». Хоча своїм головним учителем Олег вважає Романа Єненка з гурту «Древо», який, на жаль, нещодавно помер, але встиг ще навчити його співати. Тим часом, «Володар» побував на фестивалях «Коляда» і «Балтика», брав участь у «Гданських вечорах», а згодом почав запис свого альбому. Оскільки у Бутів був тоді досить пристойний комп'ютер з відповідною аудіоплатою, то робили це у них вдома. Одночасно співати і контролювати процес запису було досить незручно, тому попросили допомогти Оксану, яка тоді навчалася в інституті культури на відділенні звукорежисури. Поступово, записуючи звук, вона теж захопилася співом, стала виступати на концертах «Володаря».

Невдовзі Олег Бут почав працювати в Лабораторії фольклору НМАУ, де керівником був тоді Михайло Хай, який має властивість заохочувати до інструментального фольклору всіх навкруги, отож і новий працівник не був винятком. У результаті зацікавлення грою на скрипці, Олег почав учитися в скрипаля-віртуоза Сергія Охрімчука, вони теж разом стали грати в інструментальному ансамблі М. Хая, який згодом отримав назву «Надобридень». Колись до них на репетицію заглянула Оксана, щоб надаремно не сиділа, їй дали в руки барабан і сказали: «Грай!». От відтоді вона й грає на ударних інструментах. Згодом опанувала теж цимбали. Важливе значення для становлення Бутів як фольклористів мали байдаркові експедиції. Чому саме такий вид транспорту здобув популярність серед дослідників народної музики? По-перше, ним без проблем можна дістатися до таких місць, куди звичайний, наземний транспорт просто не доїжджає. А по-друге, саме вздовж річок знаходяться найстаріші поселення, тому варто досліджувати регіон таким чином. Відколи сім'я Бутів бере участь у фольклорних експедиціях, вони відвідали близько трьох сотень сіл, а мелодії, пісні й танці, зібрані дослідниками, становлять неоціненний скарб, яким охоче діляться під час виступів.

Продовжуючи грати в різних гуртах, вирішили, що вже час створити власний проект. Роком заснування «Буття» можна вважати міленійний 2000-ий – саме тоді гурт під такою назвою вперше виступив на фестивалі «Світовид» у Києві, пізніше був гостем таких фестивалів, як «Країна мрій», «Шешори», «Wiliandi». Основу гурту завжди складали Василь, Олег і Оксана Бути, хоч час від часу його склад змінюється. Нові учасники вносять щось своє, постійно збагачується репертуар, розширюється сфера діяльності, а кожен альбом ілюструє наступний етап творчості, тому за дискографією можна прослідкувати усі зміни. Крім того, гурти «Буття» і «Божичі» спільно зорганізували при Музеї ім. І. Гончара Школу традиційного танцю, де щоп'ятниці проводять практичні заняття. Бути займаються також реконструкцією обрядів, проводять календарні свята. Зібрали вже багатющий досвід. Тому у планах кілька нових проектів: готова підбірка повстанських пісень, йде відеозапис танців, матеріалу для весільного обряду, записується дівич-вечір. Та найважливішим у діяльності гурту «Буття» завжди був безпосередній контакт із публікою, яка стає учасником дійства, адже традиційна музика нерозривно пов'язана з контекстом – танцем, піснею. Позбавлена натурального середовища вона втрачає душу. Тож приходьте, щоб разом заспівати і потанцювати.


На початок


© 2013